4 квітня 2024 року виповнюється 240 років від дня народження Зоріана Доленги-Ходаковського (Адам Чарноцький) – польського та українського фольклориста, етнографа, археолога.

Народився Адам Чарноцький 4 квітня 1784 року в селі Гайна, неподалік містечка Несвіж Новогрудського повіту Новогрудського воєводства Речі Посполитої, (нині Мінська обл., Білорусь) в шляхетській родині Якуба Чарноцького. В 1800 році закінчив Слуцьке повітове училище. У 1812 році під іменем Зоріана Любранського брав участь в наполеонівських походах у складі французької армії. Згодом звільнився з військової служби і, щоб не бути відданим уряду Олександра І, 1814 року поселився в Україні. Відтоді назавжди змінив своє справжнє ім’я – Зоріан Доленга-Ходаковський. Саме під цим псевдонімом він увійшов в історію слов’янознавства. Того ж року переїхав до Кременця. Там чотири роки працював у бібліотеці Вищої Волинської гімназіх та у приватній бібліотеці Тадеуша Чацького. Впродовж 1816–1817 років наполегливо і невтомно збирав усну народну творчість, музично-пісенний фольклор Галичини та Волині. У 1817 році на короткий час вибрався з Кременця до Польщі, а на початку 1818 року відвідав Перемишль, де вивчав архітектуру міста, мандрував навколишніми українськими селами Надсяння, збирав фольклорний музично-пісенний матеріал.

Зоріан Доленга-Ходаковський один із засновників української фольклористики. В 1814–1819 рр. подорожував по Україні, а також Півдні Білорусі та Польщі, збирав і записував народні пісні, казки, повір’я, загадки, обряди, звичаї, намагаючись знайти відповідь на питання щодо етногенезу слов’ян (слов’янської спільності та прабатьківщини слов’ян) і давньої слов’янської історії та культури. Видав працю «Про слов’янство перед християнством». Описав багато городищ і курганів у Галичині, на Волині й Поділлі. На матеріалах розкопок прагнув розробити теорію про єдність праслов’янської культури. Із збірника Зоріана Ходаковського користувалися Микола Максимович, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Володимир Гнатюк. В їхніх виданнях записи пісень були опубліковані лише частково. Більшість зібраного матеріалу, зберігалися в рукописах та копіях. Із записів збирача нині відомі лише три збірки — два писані латиною, один — російським правописом початку XIX століття.

29 листопада 1825 року на 41 році життя раптово померає Зоріан Доленга-Ходаковський.

Література

Зоріанъ Доленга-Ходаковській // Папинъ А. Н. История русской этнографии / Папинъ А. Н. – С.-Петербургъ : Типографія М. М. Стасюлевича, 1891. – Т. 3 : Этнографія малорусская. – С. 38–87.

Ошуркевич О. Ф. Зоріан Доленга-Ходаковський і Волинь / О. Ф. Ошуркевич // Минуле і сучасне Волині : іст. постаті краю : тези доповідей та повідомлень V Волин. іст.-краєзн. конф., 11-13 жовт. 1991 р. / Луцький держ. пед. ін-т ім. Л. Українки, Волин. обл. т-во краєзн. – Луцьк, 1991. – С. 57–58.

3 квітня 2024 року виповнюється 410 років, як село Тайкури (Рівненського району Рівненської області) отримало статус міста з магдебурзьким правом від Сигізмунда ІІІ, що передбачало будівництво укріпленого замку та проведення двох ярмарків і одного базару щорічно.

Перша згадка про Тайкури відноситься до 1570 року. «Таємні гори», так пояснюють польські джерела походження назви села. За версією Володимира Рожка, назва походить від імені ченця який тут жив заснував тут монастир, на місці якого був побудований костел. На користь стародавнього поселення свідчать і «археологічні знахідки, знайдені в околицях Тайкур, свідчать, що місцевість ця була заселена в добу неоліту, а серед могил-курганів, розкопаних у кінці ХІХ – початок ХХ ст., виявлено давнє волинське поховання за старовинним похоронним обрядом» (В. Рожко).

В квітні 1614 року Тайкурам було надано магдебурзьке право та королівські привілеї на торгівлю та ярмарки. Також визначено й міський герб, що мав використовуватися на печатці: зображення св. Юрія Змієборця. Цей герб дано було в честь патрона Юрія Вишневецького. Герб реконструйовано за міським знаком ХVІІ ст. Він засвідчує значення Тайкурів, як укріпленого оборонного пункту на шляху ворожих набігів на Волинь та підкреслює роль князя Юрія Вишневецького в історії містечка. Прапор несе кольори та елементи герба (прямий хрест є символом св. Юрія, лапчастий – знаком Волині).

Тайкури побували у власності Кірдеєїв-Тайкурських, Чаплицких, Вишневецьких, Сапегів (1650 р.), Чолханських. На початку XVIII ст. власниками Тайкур стала родина Пепловських, з 1822 року власниками була родина Ілінських.

Література

Міненко Т. Тайкури [село Рівненського району Рівненської області] – володіння князя Юрія Вишневецького / Т. Міненко // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2 . – С. 42–45.

Нагорнюк О. Матеріал до обстеження православного некрополя XVII ст. в с. Тайкури Рівненського р-ну Рівненської обл. / О. Нагорнюк // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2 . – С. 45–51.

Рожко В. Тайкури : історія села Тайкури [Рівненського району Рівненської області] / В. Рожко // Воскресіння духу : православ. громади, храми та настоятелі Рівнен. благочиння Рівнен. єпархії Укр. Православ. Церкви Київ. Патріархату : до 450-річчя Пересопницького Євангелія / ред.-упоряд. О. Кулик. – Рівне : О. Зень, 2013. – С. 437–438.

Цинкаловський О. Історія села Тайкури [Рівненського району Рівненської області] : (із кн. «Стара Волинь і Волинське Полісся», т. 2) / О. Цинкаловський // Войтович В. М. Пересопниця. Рівненський край : історія та культура / В. М. Войтович. – Рівне : В. Войтович, 2011. – С. 317.

2 квітня 2024 року виповнюється 105 років з дня народження Юрія Володимировича Кухаренка – археолога, доктора історичних наук, дослідника черняхівської та зарубинецької культури. Обстежував археологічні пам'ятники поблизу Гощі, Томахова, Дорогобужа та інших населених пунктів Рівненщини.

Народився Юрій Володимирович Кухаренко 2 квітня 1919 року у с. Чапля Летичівського р-ну Хмельницької обл. Походив з селянської сім'ї. У 1936 р. вступив на Вищі музейні курси Народного комітету просвіти РСФСР. У 1938 р. був призваний до лав Червоної армії і до 1947 р. служив на Тихоокеанському флоті. У цей час екстерном закінчив історичний факультет Хабаровського педагогічного інституту. Після завершення аспірантури при Державному історичному музеї в Москві (1951 р.) захистив кандидатську дисертацію. З 1951 до 1980 року Юрій Кухаренко працював науковим співробітником ІА АН СРСР. Вивчав пам'ятки полів поховань на території Українського Подніпров'я та Прип'ятського Полісся. Завдяки багатолітнім експедиціям, невтомним пошукам, чудовому знанню природи, етнографії та літератури про Полісся йому вдалося відкрити і дослідити тут численні пам'ятки різночасових епох – від неоліту до пізнього середньовіччя. Результатом цих робіт були три випуски «Сводов археологических источников», випуск яких поклав початок цьому серійному виданню ІA АН СРСР («Памятники железного века на территории Полесья» (1961), «Средневековые памятники Полесья» (1961), «Первобытные памятники Полесья» (1962)). Видані дослідником зводи заперечили твердження, що болотяні землі Полісся були протягом тривалого часу в минулому незаселеними пустинними територіями. На Поліссі він відкрив і розкопав могильники зарубинецької культури (Велемичі І та ІІ, Вороніно, Отвержичі). У його монографії «Зарубинецька культура» вперше подано її детальну характеристику, окреслено територію її поширення, розроблено типологію знахідок, хронологію пам'яток. Докторська дисертація «Древнее Полесье» (1965). Добре знання археологічних матеріалів сусідньої з Поліссям Польської Республіки дало йому змогу написати книгу «Археология Польши» (1969), яка є довідковим виданням для усіх, хто цікавиться археологією земель сусідньої держави. Дослідник володів даром інтуїції та умінням узагальнювати археологічні дані, визначати розрізнені та випадкові знахідки, вписувати їх у систему відомих науці культур. Так, він перший звернув увагу на слов'янську лiпну кераміку зі знахідок біля м. Житомир і порівняв їх з артефактами празького типу в Середній Європі. Це відкриття поклало початок вивченню ранніх слов'ян VI–VII ст. на території Східної Європи. Розкопав широковідомі тепер городища Полісся VII–X ст. Хотомель та Бабку. У 1960-х рр. він досліджував могильник біля Брест-Трішина, порівнюючи його матеріали з пам'ятками Нижньої Вісли, простежив проникнення на територію Східної Європи готогепідських племен. За матеріалами досліджень учений надрукував монографію, яка вийшла у світ у 1970-х р. Помер відомий дослідник, археолог 6 січня 1980 року.

Література

Кухаренко Ю. В. Археология Польши / Ю. В. Кухаренко ; АН СССР. Ин-т археологии. – Москва : Наука, 1969. – 244 с.

Кучінко М. М. Відомі археологи – дослідники слов'яно-руського періоду історії Волині / М. М. Кучінко // Минуле і сучасне Волині : іст. постаті краю : тези доповідей та повідомлень V Волин. іст.-краєзн. конф.,11–13 жовт. 1991 р. / Луцький держ. пед. ін-т ім. Л. Українки, Волин. обл. т-во краєзн. – Луцьк, 1991. – С. 19–21.

Терський С. Кухаренко Юрій Володимирович / С. Терський // Терський С. Історія археологічних досліджень та історичного краєзнавства Волині : монографія / С. Терський. – Львів : Львівська політехніка, 2010. – С. 220–221.

Черницька І. Ю. Ю. В. Кухаренко та його дослідження на Поліссі / І. Ю. Черницька // Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею / Рівнен. обл. краєзнав. музей. – Рівне : Дятлик М. С., 2015. – Вип. 13, ч. 2 . – С. 90–92.

27 березня 2024 року виповнюється 360 років від дня загибелі Івана Остаповича Виговського – українського військового, політичного і державного діяча, гетьмана Війська Запорозького, голови козацької держави у Наддніпрянській Україні.

Народився Іван Виговський в сім’ї православного шляхтича Виговського Остапа Гнатовича, родовим маєтком якого був Вигов на Овруччині (нині с. Вигів Коростенського р-ну Житомирської обл).  Рік народження Івана Виговського не відомий (ймовірно 1608 р). Він мав братів Данила й Костянтина, які також відіграли значну роль в історії України і сестру, яка вийшла заміж за майбутнього гетьмана Павла Івановича Тетерю-Моржковського. Пройшовши курс навчання в Києво-Могилянській академії Іван Виговський розпочав писарську кар’єру в луцькій замковій канцелярії, де працював протягом 1624–1640 років. Служив юристом у міському суді в Луцьку, згодом – намісник Луцького старости. Брав участь у діяльності Луцького братства, що записаний у списку 1640 р. Військову кар’єру розпочав в елітних частинах війська Речі Посполитої. Потрапивши у полон до татарського війська під час битви під Жовтими Водами, був викуплений Б. Хмельницьким, після чого став його писарем та найближчим соратником. Створив та очолив Генеральну канцелярію – адміністративний та дипломатичний уряд при гетьманові. Брав участь у битвах під Пилявцями, Збаражем, Зборовом, Берестечком, Батогом, Жванцем, Львовом. Розробляв Зборівський, Білоцерківський та Переяславський договори. Після смерті Богдана Хмельницького став регентом при Юрії Хмельницькому. У 1657 р. обраний гетьманом Війська Запорозького. У 1658 р. уклав Гадяцький договір з Річчю Посполитою про федеративний союз. У 1659 р. переміг московську армію у битві під Конотопом. Під тиском козацької опозиції відмовився від гетьманської влади, вступив на службу до польського короля, обіймав уряди на Волині, Поділлі та Київщині. За підозрою у підтримці та сприянні антипольських повстань, 27 березня 1664 р. був арештований, позбавлений всіх прав та розстріляний. Існує декілька версій місця поховання І. Виговського та його дружини – у Скиті Манявському на Івано-Франківщині, у Юсиптицькому монастирі (нині с. Йосиповичі Стрийського р-ну Львівської обл.), у родинному маєтку в с. Руда (Жидачівського р-ну Львівської обл.).

Література

Величко С. Вивід про Виговського : [біографічні сильвети (виводи) про українських гетьманів] / С. Величко // Корені та парості: український генеалогікон / упоряд. В. Шевчук. – Київ : Либідь, 2008. – С. 300–301.

Гуртовий Г. Конотопська битва: Іван Виговський і волинські полковники Гуляницькі / Г. Гуртовий // Волинь – край козацький : історико-краєзн. нариси / Г.Гуртовий. – Вид. 2-ге, доповн., уточнене. – Луцьк : Надстир'я, 2009. – С. 209–218.

Остапюк О. Гетьман Іван Виговський і Любомльщина [Волинської області] / О. Остапюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Любомль в історії України та Волині : матеріали ХХV Волин. обл. іст.-краєзн. конф. : наук. зб. – Луцьк, 2007. – Вип. 25. – С. 44–52.

23 березня 2024 року виповнюється 225 років від дня народження Станіслава Габрієля Ворцеля – польського політичного діяча, письменника, публіциста, учасника польського визвольного руху 1830–1831 рр., керівника повстанських військ на Волині.

Народився Станіслав Ворцель 23 березня 1799 р. у Степані на Волині (нині Сарненський район Рівненська область). Батько його, граф, належав до видатних людей свого часу і був прихильником короля, хоча підтримував прогресивні реформи. У 1814–1819 рр. навчався у Кременецькому ліцеї. Тут він був одним з найактивніших членів літературного гуртка. Перший свій твір написав у 1820 р. під псевдонімом Гризомир Тукан. У 1830–1831 pp., коли на Волині вибухнуло повстання поляків проти царизму, С. Ворцель організував невеликий партизанський загін, а пізніше очолив сотні повстанців, які діяли проти царських військ у районах Ковеля (Волинська область), Рафалівки та Володимирця (Рівненська область). Після поразки повстання Ворцель емігрував за кордон. Жив деякий час (з 1832 р.) в Парижі, де його прийняли в Литовське товариство. В Бельгії, виїхавши згодом, працював наборщиком, коректором, співробітником у газеті «Голос народу», де розміщував свої статті. Вигнаний з Бельгії, як колись з Франції, Ворцель оселився у Лондоні, де близько познайомився з О. І. Герценом (російський письменник). Саме Ворцель відіграв велику роль у створенні вільної російської друкарні в Лондоні. С. Ворцель став праобразом десятків і сотень кращих синів польського народу. Помер Станіслав Ворцель 3 лютого 1857 р. в м. Лондон (Велика Британія).

Література

Бухало Г. Станіслав Ворцель (до 170-річчя від дня народження) / Г. Бухало // Укр. іст. журн. – 1969. – № 3. – С. 139–140.

Павлюк В. Станіслав Ворцель: політична діяльність в еміграції / В. Павлюк // Літопис Волині : всеукр. наук. часоп. / Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки ; голов. ред. С. Радчук. – Луцьк, 2008. – Ч. 4. – С. 62–66.

Степань у графів Ворцелів // Волинське Полісся. Степанський край: історія та культура / упоряд. В. М. Войтович. – Рівне : Формат А, 2020. – Кн. 1 : Степань моя мила : дослідження, спогади, документи. – С. 59–64.

Пономарьова Т. Ворцелі зі Степаня : научное издание / Т. Пономарьова // Західне Полісся: історія та культура : матер. краєзн. конф., присвячених 35-річчю утворення Сарненського іст.-етногр. музею та 100-річчю від дня народження письменника Бориса Шведа. – Рівне : Зень. О., 2009. – Вип. 3. – С. 34–40.

19 березня 2024 року виповнюється 115 років від дня народження Юзефа Лободовського – польського письменника, поета, перекладача, публіциста, українознавця, який у 30-х роках ХХ ст. проходив військову службу в м. Рівне та був членом поетичної групи «Волинь».

Народився Юзеф Лободовський 19 березня 1909 року в с. Пурвішки (нині село Сувалківського воєводства, Польща). Мав по батьковій лінії предка з українських козаків (сам вів свій родовід від гетьмана Г. Лободи). Раннє дитинство провів у Любліні (нині місто в Польщі). З 1914 року його сім'я жила в Росії. 1922 року повернувся до Любліна, де навчався у гімназії (1922–1931). Дебютував у 1929 році збіркою «Słońce przez szpary», а через рік вийшла збірка «Зоряний псалтир». У 1931 році почав вивчати право в Люблінському католицькому університеті. Співзасновник Люблінського об'єднання письменників. Заснував два літературні журнали: «Barykady» та «Dźwigary». Писав також для соціалістичного видання «Trybuna». У 1933 році Лободовський переїхав до Варшави. 1933–1934 рр. відбував військову службу в Школі підхорунжих у м. Рівне. 1935 р. побачила світ його збірка поезій «Розмова з Батьківщиною», 1936 р. – «Кінь отамана Лободи» та «Демонам ночі» (остання 1938 р. відзначена Нагородою молодих Польської академії літератури). 1937–1938 рр. редагував у Луцьку тижневик «Wolyn». Під час Другої світової війни включився у збройну боротьбу, брав участь у боях на фронтах багатьох європейських країн. Після закінчення війни назавжди оселився в Мадриді, де став популяризатором польської культури. Співпрацював з польською еміграційною пресою.

Вважав себе продовжувачем «української школи» в польській літературі. Загалом присвятив своїй першій Батьківщині (так називав Україну) та її діячам поему «Похвала Україні» (укр. переклад С. Гординського), кілька збірок поезій, чимало віршів: «Пісня про Україну» (1959, паралельно – польський оригінал і український переклад С. Гординського), «Полісся», «Волинські думи», «Гуляйполе», «Київські ворота», «Дума про отамана Петлюру», «Юрію Косачеві», «Т. Шевченко», «Українським поетам», «Видіння», «Митрополит Андрей Шептицький» та ін. Перекладав на польську мову Т. Шевченка, Лесю Українку, С. Гординського, Л. Полтаву, Я. Славутича. Опублікував низку перекладів творів українських поетів у збірці «Банкет зачумлених» (1954). Лауреат численних літературних нагород, зокрема паризької «Kultury» (1961), Фундації А. Южиковського в Нью-Йорку (1967) та ін.

Помер Юзеф Лободовський у 1988 році в Мадриді (Іспанія), похований у Любліні.

Література

Греля-Кравченко С. Юзеф Лободовський – митець, мислитель, бунтар та українофіл. Життя і творчість : монографія / С. Греля-Кравченко. – Луцьк : Синя папка, 2019. – 248 с.

Котис О. Юзеф Лободовський і тижневик «Волинь» / О. Котис // На Сході Європи: міжвоєнний розквіт Волині / О. Котис. – Луцьк : Синя папка, 2020. – С. 97–102.

Лободовський Юзеф [Електронний ресурс] : довідка // Знаменні та пам'ятні дати Рівненщини : [сайт]. – Режим доступу: https://calendar.libr.rv.ua/events/dates/28/information?returnTo=%2F2024%2Fdates%2Fmonths%2F3. – Назва з екрану.

Пахоцькі Д. Юзеф Лободовський – вартовий Волині / Д. Пахоцькі // Минуле і сучасне Волині та Полісся. З історії національних меншин на Волині. Наук. зб. Вип. 49 : матеріали Міжнародної наук. іст.-краєзн. конф. «Минуле і сучасне єврейської громади на Волині», 20-21 серп. 2013 р., смт. Маневичі та Міжнародної наук. конф. «Польська культура в контексті волинського тексту», 3-4 квіт. 2014 р., м. Луцьк / упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – С. 178–181.